КОНВЕНЦІЯ ООН "ПРО ПРАВА ДИТИНИ" (ЧАСТИНА 1)

ВИТОКИ КОНВЕНЦІЇ

Уперше міжнародна стурбованість становищем дітей була виражена тоді, коли у 1923 році Рада створеної незадовго до того неурядової організаці «Міжнародний союз порятунку дітей» прийняла Декларацію про права дитини. Ця декларація під назвою Женевської була схвалена наступного року на п’ятій Асамблеї Ліги Націй. У 1948-му Генеральна Асамблея ООН схвалила текст декларації з деякими змінами, а в 1959-му прийняла нову декларацію з десятьма фундаментальними принципами забезпечення захисту й добробуту дітей. Декларація 1959 року стала основою для підготовки Конвенції про права дитини. У 1978-му уряди Польщі представив Комісії ООН із прав людини початковий проект,  підготовлений на основі цієї декларації. Тоді висловлювалася надія, що його можна буде прийняти в 1979 році, який був оголошений Міжнародним роком дитини. Комісія, однак, дійшла висновку, що текст потребує поглибленого розгляду, й створила спеціальну робочу групу, яка проводила по одному засіданню на рік протягом 1980-х. Робоча група досягла консенсусу щодо остаточного варіанту невдовзі перед сесією Генеральної Асамблеї ООН 1989-го, яка прийняла Конвенцію 20 листопада, у тридцяту річницю Декларації 1959-го.

СПЕЦИФІКА ДОГОВОРУ

Те, що Конвенція про права дитини є міжнародним договором, має важливе значення. Ратифікуючи  міжнародний договір (або приєднуючись до нього), держава зобов’язується виконувати обумовлені в ньому обов’язки та сумлінно забезпечувати відповідність своїх національних законів його положенням. Таким чином, Конвенція почала розглядати дитину як суб'єкт права, а не об'єкт благодійності.  Конвенція являє собою всеосяжний список зобов’язань, які держави готові визнати стосовно дитини. Ці зобов’язання можуть бути прямими – наприклад, надання можливостей освіти чи забезпечення належного правосуддя щодо неповнолітніх – або непрямими. Непрямі зобов’язання дозволяють батькам, іншим членам родини чи опікунам виконувати свої ролі та обов'язки вихователів і захисників. Конвенція не є «хартією звільнення дітей», її зміст жодною мірою не занижує значення сім’ї. Це стає зрозумілим, коли Конвенцію прочитують повністю, як це й має бути. Проте у деяких колах були спроби довести зворотне. Цитувалися вибіркові положення, які, вирвані з контексту, можуть хибно здатися такими, що ставлять під сумнів авторитет батьків або надають дітям підозріло високий рівень автономії. Дух і літера Конвенції аж ніяк не мають цього на увазі.

ОСНОВНІ НОВОВВЕДЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

Конвенція містить три основні нововведення. По-перше, вона вводить поняття «права участі» дітей і визнає значення інформування самих дітей про їхні права. По-друге, Конвенція порушує такі питання, які раніше ніколи не розглядалися в міжнародних документах: право дітей, що постраждали від жорстокості та експлуатації, на реабілітацію та обов’язок урядів уживати заходів для ліквідації традиційної практики, такої, що шкодить здоров’ю дітей. По-третє, внесено принципи та норми, які раніше фігурували лише в юридично не зобов’язуючих текстах. Зокрема, це питання, що стосуються усиновлення/удочеріння та правосуддя щодо неповнолітніх.

КОНВЕНЦІЯ ООН "ПРО ПРАВА ДИТИНИ" (ЧАСТИНА ІІ)